Проза
Рута Богдан
– Обережно!
Хлопець, який стояв поряд, швидко
підхопив його, але Богдана вчепилася в
книгу.
– Що з тобою? – він занепокоєно роз-
глядав її обличчя.
– Не знаю, щось у голові запаморочи-
лося.
Василь забрав у Богдани фоліант.
– Давай потримаю.
– Добре. – Богдана неохоче віддала
книгу. – Я, мабуть, уже піду. Сьогодні ще
стрибаю з парашутом. Ти не будеш?
– Ні, сьогодні не зможу. Є ще деякі
справи. Я тебе проведу.
Василь обережно поклав фоліант на
полицю до інших раритетних видань і
повернувся до Богдани. Вона уважно
слідкувала за його рухами, проводжаю-
чи книгу замисленим поглядом. Василь
був аспірантом, писав дисертацію й
працював у запасниках із різними рари-
тетними виданнями. Вони познайоми-
лися цього року, коли Богдана почала
працювати в запаснику. Крім захоплен-
ня історією, їх поєднувало спільне хобі –
парашутний спорт.
Василь і Богдана разом вийшли із за-
пасника й неквапом покрокували через
дальню залу. Богдана вкотре розглядала
експонати, намагаючись уявити їхніх ко-
лишніх хазяїв та придумуючи, як і чому
всі ці предмети опинилися в музеї. У залі
біля дзеркала стояв її улюблений експо-
нат – крісло Сатани, зроблене із чорного
дерева, прикрашене дивними фігурами
та різьбленням. Але найголовніше – це
його форма. Такого вона ніде не бачи-
ла. Голова, крила, хвіст. Дракон неначе
зібрався злетіти… Богдана застигла пе-
ред кріслом.
– Це останнє. Незабаром усі вони бу-
дуть разом. І тоді ніщо вже нас не вря-
тує!
Богдана здригнулася від несподі-
ванки. Вона швидко озирнулася. Біля
крісла стояв дивний чоловік у чорному
костюмі, тримаючи руки над головою
дракона.
– Пробачте, ви про що? – не втрима-
лася Богдана.
– А ви хто? – запитав чоловік. Його
слова різко застукотіли по паркетній
підлозі.
– Я студентка, навчаюся в магістра-
турі. А тут вивчаю давні артефакти. А ви,
пробачте, хто?
Чоловік пильно подивився на Бог-
дану. Несподівано вона побачила,
як над його головою з’явилася темна
хмара.
– Ти одна з них. Я це відчуваю.
– Та про що це ви? Із кого з них? Зі
студентів?
Богдана здивовано розглядала темну
фігуру співрозмовника.
– Вони незабаром прийдуть по тебе.
Ти маєш бути готова.
Його блакитні, майже прозорі очі не-
наче поглинали її. Вона струсонула го-
ловою, щоб прийти до тями.
– Що це ви таке верзете? До чого го-
това? Нічого не розумію.
Раптом незнайомець різко повернув-
ся й покрокував із зали. Богдана прове-
ла його здивованим поглядом.
– Якийсь ненормальний. Про що це
він?
Василь пильно подивився на Богдану.
– Не маю уявлення.
Богдана уважно роздивлялася крісло.
– Дивний усе-таки цей раритет. Жод-
них документів про те, звідки така рід-
кісна річ узялася в музеї, немає. І енер-
гетика в нього дуже темна.
Богдана обійшла крісло, оглядаючи
його з різних боків. Дівчина провела
рукою по дивовижному орнаменту на
спинці й відчула сильне бажання сісти в
крісло. Вона зробила над собою зусилля
й відійшла на кілька кроків.
– А ти віриш у легенду про нього? –
замислено промовила вона.
– Як можна вірити легенді, це ж не
історично підтверджений факт, а прос-
то чиїсь оповідки, – знизав плечима Ва-
силь, вдивляючись у чудернацький ор-
намент.
– Ні, усе-таки кожна легенда має під
собою певне підґрунтя. Ось тільки тре-
ба з’ясувати, яке саме.
– Ти вже запізнюєшся, – нагадав їй
Василь.