ДНІПРО 1’2018
У його голосі чомусь прозвучало роз-
дратування.
– Так, ходімо.
Богдана ще раз пильно подивилася
на крісло, потім вийшла із зали. Хлопець
швидко крокував услід.
***
Промені сонця, що заглядали крізь
ілюмінатори, блимали на підлозі, сплі-
таючи тіні в дивовижних візерунках.
Літак нарешті набрав потрібну висоту,
і парашутисти приготувалися до стриб-
ка. Богдана, як завжди, підійшла до две-
рей перша.
– Ну що, з Богом! – сказала вона.
Дівчина всміхнулася й підморгнула
іншим парашутистам.
– Удачі! – почула вона у відповідь,
проте її свідомість була вже там, у про-
зорій глибині неба.
– Перший пішов!
Богдана вистрибнула. Довгоочікува-
не відчуття свободи звично увірвалося
в мозок, наповнило її всю, перелилося
через край і змило нудотну буденність,
яка залишилася там, у іншому вимірі.
– Привіт, друже! – закричала Богдана
вітру.
– Привіт! – відповів вітер і поцілував
темні хвилі її волосся.
– Я щаслива! – почули хмари і привіт-
но помахалидівчині у відповідь.
Але вже час повертатися. Вона роз­
крила парашут. Іще кілька хвилин у
небі, і її ноги знову відчули землю. Нав-
коло один за одним приземлялися інші
парашутисти. Богдана розпрямилася,
і раптом перед її очима нізвідки з’явився
незнайомий чоловік років шістдесяти,
у гуцульській вишитій жилетці. У руках
він тримав палицю. На пальці у яскравих
променях виблискував старовинний
перстень. Чоловік кілька секунд пильно
дивився на Богдану і так само несподі-
вано зник. Богдана оторопіло застигла
на місці. До неї підійшов інструктор.
– Як ти? – у його голосі почулося за-
непокоєння.
– Усе нормально.
Струснувши головою, дівчина наре-
шті опанувала себе й почала знімати
парашут. Вона на повні груди вдихала
п’янкий аромат розпашілих від спеки лу-
гових трав, насолоджуючись відчуттям
свободи, яке наповнювало її, як і завж-
ди, після стрибка. Потім вона повільно
пішла по траві, роздумуючи над побаче-
ним.
***
Яскраво світило сонце, і чудовий аро-
мат духмяної трави наповнював груди
Данила. Він сидів у ямі, тримаючи в руці
одну зі знахідок. У сліпучих променях
перед ним виблискували чудернацькі
старовинні персні та залізні амулети у
формі кола.
– Цікаві знахідки. Тобі знову пощас-
тило. Везучий ти.
Данило підвів голову й побачив коле-
гу, який схилився над краєм розкопок.
– Та ні, просто випадок, – посміхнув-
ся Данило.
– Не знаю, що за випадок, але чо-
мусь він постійно тільки в тебе трап-
ляється. Я у свої тридцять ще майже
нічого путнього не знайшов, а ти у
свої двадцять п’ять уже лабораторією
керуєш.
Данило підняв амулет вище, аби кра-
ще його роздивитися, і раптом поза-
ду колеги побачив над ямою чоловіка
років шістдесяти в гуцульській вишитій
жилетці. У руках він тримав палицю, а
на його пальці у променях сонця яскра-
во блимав незвичайної форми перс-
тень. Чоловік уважно спостерігав за
Данилом. Потім раптово зник. Данило
опустив амулет і замислено подивився
перед собою. Думки його були десь да-
леко.
– То ти коли назад до лабораторії
збираєшся? – голос колеги повернув
Данила до реальності.
– Завтра. Треба все занести до реєст-
ру та класифікувати. Залишишся замість
мене, проконтролюєш, щоб усе закінчи-
ли як слід. Я на вас чекатиму.
– Добре.
Данило піднявся нагору й приклав
руку до очей. Відчуття безмежності сте-
пу та свободи наповнило його груди.
Вітер стиха колихав траву. П’янкий аро-
мат заповнював мозок…