Проза
***
Лісовою стежкою неквапно кроку-
вали двоє чоловіків. Один із них – той
самий, якого бачили Богдана та Данило.
У руках він, як і тоді, тримав палицю, а на
його пальці виблискував старовинний
металевий перстень. Поряд із ним ішов
високий кремезний темноволосий чо-
ловік років сорока. У руках у нього була
мисливська рушниця. Він працював ліс-
ником і саме обходив свою територію,
перевіряючи, чи все так, як має бути.
– Ну що, Божедаре, ти всіх бачив? –
запитав молодший.
– Ще ні.
– І коли ти їх повідомиш?
– Скоро.
– Поквапся, ти ж знаєш, у нас обмаль
часу.
– Ти це мені кажеш, Захаре?
– Ну ти ж не квапишся, – посміхнувся
Захар і зазирнув у темні глибокі очі Бо-
жедара.
– Ще є трохи часу.
Божедар зупинився й турботливо
прибрав убік гілку, що звисала прямо
над його головою.
–Ачетверта знає,щоволодієдаром? –
сині очі Захара стали серйозними.
– Ні.
– То як вона буде четвертою силою?
У нас обмаль часу, ти сам казав.
– Її навчить третій. Так сказали духи
пращурів.
– А про того, хто шукає книгу, щось
сказали? – поцікавився Захар, спостері-
гаючи, як білка стрибає в гілках, несучи
щось їстівне.
– Він сам не зможе все зробити.
– То шукатиме помічника.
– Так, шукатиме.
– Ми маємо перешкодити. Треба
поспішати.
– Так, за кілька днів. Будь готовий, –
сказав Божедар.
– Я вже давно готовий.
Раптом удалині почувся жіночий го-
лос.
– Захаре! Ти де?
– Софія кличе, маю йти, – промовив
лісник. – Бувай!
– Бувай!
Захар озирнувся на Божедара,
але того вже не було поряд. Лісник
вийшов на галявину. Йому назустріч
швидко йшла гарненька жінка років
тридцяти.
– Захаре, іди швидше, бо обід захоло-
не! Я щойно принесла.
– Дякую! Уже йду!
Софія та Захар попрямували через
галявину до сторожки лісника.
Жінка прослизнула у двері. Захар
злегка нахилив голову, щоби не заче-
питися за одвірок. У кімнаті вже було
накрито на стіл. У глиняному посуді –
борщ, пампушки, смажена риба. Пахло
свіжоспеченим хлібом.
Захар поставив рушницю в куток і
сів за стіл. Він перехрестився на іко-
ну, промовив коротку молитву та
відламав від буханця великий шмат.
Повільно, з насолодою відкусив хліб і
зачерпнув дерев’яною ложкою борщ.
Софія сиділа навпроти, підперши ру-
кою щоку, і турботливо спостерігала
за братом.
– Одружитися тобі треба. Скільки
можна отак жити відлюдником?
Захар невдоволено зиркнув поверх
тарілки.
– Знов за рибу гроші. Ну що ти все
про одруження? Як прийде час, од-
ружуся. Поки мені достатньо твоєї
родини. Двоє племінників, твій чо-
ловік – що ще потрібно для щасливого
життя?
– Своїх би діточок тобі вже.
– Будуть ще, не хвилюйся.
– А їжу я так і буду щодня тобі носити?
– То не носи, я сам можу приготувати.
– Авжеж, знаю я, як ти приготуєш.
Корінцями харчуватимешся.
– Корінці дуже корисні, – відбивався
Захар, з насолодою запихаючи шматок
риби до рота.
– Так, коли немає нічого іншого.
Захар закінчив їсти, витер руки
серветкою q підвівся.
– Дякую, люба сестричко! Що б я без
тебе робив!
– На здоров’я!
– Ну, я пішов. Мені ще одну ділянку
треба оглянути.