ДНІПРО 2’2018
ниця нижче колін. Навіть у цьому неве­
личкому містечку вона виділялася се­
ред більшості однолітків, які вдягалися
сміливіше.
– А коли ви востаннє бачилися з Карі­
ною? – запитав рудий, наче морква, со­
рокарічний слідчий, який тримав дикто­
фон.
– За чотири дні до її зникнення, –
сумно промовила Саша, натягуючи на
зап’ястя розтягнуті рукави кофтинки. –
Відмінили останній урок, і я, поверта­
ючись додому, зустріла її на шкільному
спортивному стадіоні, де в неї була фіз­
культура. Каріна саме здала стометрів­
ку, як завжди показавши найкращий
результат, я до неї підійшла, і ми трохи
потеревенили на лавочці.
– Про що ви говорили?
– Та про те, про се… звичайні дівчачі
балачки.
– І вона нічого такого не сказала? –
насупив брови слідчий з диктофоном. –
Наприклад, що її хтось переслідує?
Може про неприємності вдома? Чи що
хоче поїхати з міста або просто кудись
утекти?
– Ні, що ви! – запевнила Саша. – Ми
лише обговорили двійко аніме-серіалів
з літнього сезону, я розповіла їй про
книжку, яку купила за день до того
(«Крадійка книжок», давно її хотіла), та
послухали кілька пісень з телефона.
– Яких саме пісень? – поцікавився
слідчий з блокнотом.
– Важко згадати, – трохи роздра­
товано відповіла школярка. – Перша,
здається, The HARDKISS, – ота, про дощ.
А друга – щось із «Океану Ельзи», але
яка саме – геть не пам’ятаю.
– Зрозуміло, – пробурмотів слідчий
і, замислившись на мить, продовжив за­
нотовувати.
– Що ж, коли це все, можете йти, – зіт­
хнув чоловік, вузлуватим пальцем ви­
микаючи диктофон. – Коли ще щось зга­
даєте, ось мій номер, телефонуйте коли
завгодно, навіть серед ночі.
– Так, звісно, – кивнула дівчина й узя­
ла запропонований папірець, на якому
поспіхом був записаний номер мобіль­
ного. – Будь ласка, знайдіть її!
– Зробимо все можливе. До зуст­
річі, – сухо промовив слідчий та разом
зі своїм напарником рушив до передпо­
кою, де чоловіки поспіхом вдягли паль­
та й капелюхи.
Попрощавшись із Сашею та її бать­
ками (які, до речі, також були в захваті
від Каріни), слідчі залишили квартиру й
швидко спустилися з четвертого поверху.
– Дідько, знову дощ, – пробурчав
кремезний чоловік.
– Що поробиш, Ром, це осінь, – зіт­
хнув другий, худорлявий, зі спокійни­
ми сірими очима та ідеально голеним
підборіддям, тільки зараз сховавши до
кишені блокнот. – Треба буде купити
дорогою парасольки.
Дощ посилювався мало не з кожною
секундою. І поки чоловіки йшли спо­
рожнілими дворами, рясні краплі висту­
кували жвавий ритм по фетровому ка­
пелюху та старому шкіряному картузу.
2. Nevermore
За своє життя Макс багато в чому не
був упевненим. Але сьогодні чоловік
навіть не сумнівався, що коли він ля­
гав спати, у кімнаті невеличкого готе­
лю було тихо. Проте чомусь саме зараз,
прокинувшись посеред ночі в стані на
межі сну та яви, він чув мелодію, що до­
линала з радіоприймача на столі:
In the land of gods and monsters, I was an
angel
Living in the Garden of Evil
Цієї миті йому здавалося примарним
усе, навіть власне тіло. Єдине, що, без
сумніву, було чітким та матеріальним,
це відчуття ніжного дотику до правої
щоки. Дотику вологої холодної руки,
шкіра якої нагадувала губку.
Скочивши з ліжка, наче вжалений,
Макс вирячився на білі готельні прости­
радла та спробував угамувати дихання.
«Дідько, що це ще наснилося?» – зіт­
хнувши, подумав він, та важко опус­
тився на ліжко… щоб за мить підвести
погляд та побачити навпроти себе ого­
лену темноволосу жінку з руками та
На землі богів і монстрів я була янголом, що жив
у Саду Зла. Lana Del Rey – Gods and Monsters.