Проза
ногами, розбухлими та позеленілими
в результаті мацерації. А ще із животом,
роздутим від газів. Животом, колір шкі­
ри якого варіювався від мармурового
до зеленого. Де-не-де по тілу ця шкіра
звисала клаптями, ніби поношений одяг
безхатченка. І з кожним повільним, без­
тямним рухом цієї жінки лунало глухе,
мокре чвакання, а шматок кишечнику,
що вивалився та звисав між ніг, незграб­
но хилитався.
Повільно, крок за кроком, вона
підійшла до нього, щоб чуттєво взяти
його обличчя в долоні та схилитися,
тягнучись до його вуст почорнілими
розбухлими губами, із-за яких виривав­
ся сморід гнилого м’яса, що кілька днів
проплавало в діжці з теплою водою.
Макс не закричав. Просто зрозумів,
що лежить у своєму ліжку, укритий хо­
лодним потом. Сам-один у номері в аб­
солютній тиші, яка буває ночами лише
в маленьких провінційних містечках.
* * *
Це місто було… незвичайним. Занад­
то незвичайним. І якби Макс не побачив
його на власні очі, то, либонь, не повірив
би, що таке от чудернацьке містечко, як
Водограй, може існувати, тим паче в йо­
го рідній області. Проте воно існувало!
Очевидно, колись давно все місто
вміщувалося на острові, замкненому
в кільці кришталево чистої повноводної
ріки Веселки. Саме там і розташувалося
серце міста: історичні квартали з вимо­
щеними бруківкою вулицями, яким, су­
дячи зі слів місцевих, налічувалось уже
не одне століття. Єдиним, що сполучало
цей острівець із зовнішнім світом, був
міцний, широкий кам’яний міст. І ще
один, майже такий самий, знаходився
поряд із першим біля місця розливу та
служив для того, аби перейти з одного
берега на інший.
Але за останні десятиліття містечко
розрослось, і йому стало затісно в ме­
жах острова. Тож люди почали будувати
домівки навколо нього, з протилежного
берега. Таким чином, серце міста опи­
нилося в оточенні зовнішніх поселень,
одна половина яких, розташована по
правому берегу, складалася з приватних
будинків, а інша – з багатоповерхівок.
Окрім самого факту існування тако­
го незвичайного містечка, Макс не зміг
повірити в іще дещо: те, що саме в ньо­
му зараз жила одна людина. Проте чи
бувають узагалі такі збіги? Тут, у цьому
Богом забутому місті, до якого його за­
несло по роботі…
І так само, як з існуванням Водо­
граю, Макс розумів, що зможе повірити
в це, лише коли побачить на власні очі.
На щастя, він мав привід, аби завітати
«в гості»: розслідування. Звісно, з цією
людиною такий привід був би надто
притягнутим за вуха, проте встояти було
неможливо!
Коли він сказав Романові, що хоче
допитати її, той лише цинічно захихотів
і, відповівши: «Ну добре-добре, тільки
недовго», – пішов разом із ним шукати
один-єдиний будинок на правому бе­
резі.
– А вона, бачу, непогано влаштувала­
ся, – присвиснув слідчий, тим часом як
Макс із радісним передчуттям подзво­
нив у двері.
Із-за високого кам’яного паркану
непривітно визирав похмурий двопо­
верховий котедж, який навіть не по­
требував декору у вигляді статуй з гор­
гуліями, ліпнини зі зграями кажанів чи
штучного павутиння. Бо й без усього
цього добра йому вдавалося справити
враження атмосферного, колоритного
місця, чиїм хазяїном була людина доволі
специфічна.
– Так? – пролунав голос із динаміка
домофона.
– Доброго дня! Ми слідчі, які приїха­
ли розслідувати зникнення дівчинки, –
непевно проговорив Макс, у той час як
Роман просто стояв поряд і підло по­
сміхався. – Ми б хотіли поставити кілька
запитань.
– Проходьте, – відповів механічний
голос, перш ніж почувся дзвінкий звук,
з яким відчинився замок брами.
Шукати господарку дому довго не до­
велося. Щойно ввійшовши до будинку,
вони почули голоси, що звучали в сусід­
ній кімнаті.