ДНІПРО 3’2018
ного хлопця, і той почув обірвану фразу
у свій бік:
– І це таке саме виросте…
Навколо обійстя не спостерігалося
будь-якого паркану, город давно не ба-
чив на собі городини, стояв, зарослий
із року в рік таким бур’яном, що там
могли й вовки завестися. А в сусідів хоч
і були чепурненькі охайні хатки, гара-
жі, погреби, та вони з радістю чекали
на свої власні нові квартири. Робилися
усілякі заміри, підраховувалися гроші,
які мали отримати за знос їхніх осель:
і за бетонований погріб, і за цегляний
туалет... Не раз ходили якісь чоловіки
з довгою лінійкою, дивилися в бінокль
на трьох ногах, щось записували. А під-
мурок просів у Нінчиній хаті настільки,
що, здавалося, хата виросла колись із-
під землі, та трохи не доросла. У криву-
лятому сарайчику ще стояв запах жи-
вотини, хоч на своїй пам’яті малий не
бачив, щоб у їхній господі була бодай
якась живність.
Там була у Вовчика халабуда. Він стя-
гував у своє лігво все, що могло прикра-
сити неяскраву буденність, часто там і
ночував. А Нінка старалася нічого не
помічати. Якось іще спочатку, як малий
народився, трохи доглядала, а підріс
до перших слів – тинявся сам ото зане­
дбанцем попід той аґрус, у розтягнутих
колготках, із відвислою грудкою під гуз-
ном. Сусіди все бідкалися: таке гарнюнє,
чорняве, за що йому так із батьками не
склалося, ґарбається там щось разом із
хазяйськими курами, бува, у старій со-
бачій будці вдень засне, і пес, бідолаш-
ний, теж сидить поряд, скавулить – до
будки потрапити не може. Нінка ж ви­
співує козацьких із дружками в хаті, яку
й хатою вже не назвеш.
Малому ж було добре, він майже ні-
чого не розумів, тобто не знав, як воно
може, має бути, як воно в інших. Жит-
тя було цікавим, цупкими нігтями він
здирав клей – загустілий сок – із вишні,
жував його і був по-своєму щасливий.
І його перший свідомий спогад про ди-
тинство залишився аж занадто яскра-
вим.
Якось на його день народження Рав-
лик, невеличкий худий чоловічок із
компанії мамки-Нінки та батька Льоні,
приніс коробку із фарбами – на пода-
рунок малому, а також пляшку само-
гону – на святкування, власне. Це було
ранньої весни чи пізньої зими, у хаті
ще топили, якщо не забували й були в
змозі встояти на ногах, Равлик дихав
на малого перегаром із беззубого рота
та всунув йому в руки коробку – на, ка-
зав, здоровий рости, та на краще собі
зароби. І поки компанія обмивала ма-
лого та жваво сперечалася, напереріз
Льонці, скільки ж малому все-таки го-
дочків, Вова відкрив коробку. А там у
квадратних судочках – різнокольорові
цукерки. Словом, малий, окрім того, що
вивозився з ніг до голови у різноколь-
орові фарби, ще й наївся їх донесхочу.
Саме Нінка встала, щоб віднайти метри-
ку і довести Льонці, що малому не три,
а чотири роки, коли побачила малого.
Вона злякалася. Хтозна-чого – чи щоб
малий не отруївся, чи його розфарбо-
ваного вигляду, але вираз її обличчя
був страшний. Малий заплакав. Те пе-
релякане скривлене обличчя Нінки
відпечаталось у малого першим спога-
дом, спогадом і про мамку, і про своє
існування. Навіть коли подорослішав,
слово «мама» в нього ототожнювалось
із цією гримасою чи страху, чи відрази.
Нінка тоді вмила малого, повиколупу-
вала з рота йому фарбу й таки знайшла
метрику, тицьнула її Льоньці: на, дурню,
дивись. Казали тобі – високосний рік
кожний четвертий, а малий якого числа
народився? А сьогодні яке? Правильно,
29 лютого!
Так він і жив – раз на чотири роки
мав день народження, чому був і ра-
дий – менше прикрощів: тут тобі й фар-
ба в коробці, і неспроможність батьків
порадувати його на свято будь-чим
пристойним.
Нінка давно все розгубила, ні з ким
не родалася, часом не родалась і з
Льонькою, сварливе жовте чорнороте
бабисько, махнувши сама собі рукою,
посилала часто-густо всіх до такої-то
матері й лягала спати, як то – від усіх по-
далі в сон. Сусідка, прониклива, зі стур-