Проза

бованими очима жіночка, приходила,

просила Нінку, аби та влаштувала ма-

лого в дитсадок. Нінка реагувала лише

матюччям, а Вова лазив сам собі скрізь,

бачив чепурненьких діточок, забирав у

них іграшки, його, заґведзяного, часто

можна було бачити десь на будівниц-

твах, у якихсь котлованах і, звісно, на

смітниках і звалищах. Він не збирав по-

миї, він вишукував якийсь гарний і, на

його думку, корисний непотріб, стягу-

вав ті запчастини до себе в лігво й ба-

вився ними: поламані іграшки, коробки

з-під взуття та цукерок, уламки меблів,

вицвілі репродукції картин і найріз-

номанітніші такі цяцьки. І крав усе, що

подобалося. А бувало, лягаючи спати,

тихцем плакав, уявляючи, що Нінка

померла, виплакувався собі наперед і

мирно засинав, бо йому було жаль не

Нінку, а себе. І тривало це зазвичай не-

подовгу.

Годувала Нінка, чим закушувала

сама, зварганити якогось супу – задача

надскладна, бо зазвичай суп не встигав

доваритись або википав узагалі. А з ок-

руги до хатини немов магнітом стягува-

ло пийчуків. Вони зносили крадені речі,

вошей і притаманний такому контин-

генту сморід своїх тіл. Повна хата чужих

дядьків, і сам батько як батько у свідо-

мості малого відзначився настільки уяв-

но, що його бляклу постать можна було

сплутати з будь-ким із його дружків.

Та чи й був він справді батьком Вовчи-

ка, і сам напевно не знав.

Якось надвечір, сидячи в халабуді,

малий почув голоси. Вони наближали-

ся. Сутінки впали настільки, що сарай

заповнився мороком, лише крізь щіли-

ни в дошках знадвору протискували-

ся плями світла. Це були мамка-Нінка і

Бройлер, пузатий п’яничка з Набереж-

ної. Він притис Нінку до стіни своїм

черевом і гундосив, а Нінка сміялась і

щебетала щось у відповідь. Потім узя-

ла Бройлера за руку і повела до сараю.

Малий ковзнув у закуток, залишаючись

непоміченим. Нінка зачинила двері,

і малий, призвичаєний очима до темря-

ви, побачив, як руки мамки полізли до

штанів Бройлера.

– Ану, шо там у нас?

Бройлер покректував, тиснучи Нінку

за груди, а та розстебнула йому ремня,

і штани впали долі, слідом за ними стяг-

ла з пузатого й труси.

– О, та ти готовий, а я думала, що в

тебе вже не стоїть, – Нінка тихцем, скра-

даючись, засміялася.

– Ще й як стоїть! – Бройлер мацав

Нінку, але та повернулася спиною, за-

голила поділ, засвітивши в темряві су-

хими білими сідницями. Бройлер важко

дихав, щось там вовтузився, а Нінка не-

рвувала:

– Та не туди. Не туди, кажу!

Нарешті в них там зрослося, Бройлер

заколивав тілом, виклав пузо на Нінчин

стан, схопившись руками за її таз, немов

за поручні. Це тривало недовго, але від-

бувалось у якихось півтора метрах від

очей малого Вови. Бройлер постогнав

ліниво й відійшов на крок назад, а Нінка

випрямилася, обсмикала донизу хала-

та й схожа була на курку, котра щойно

вилізла з-під півня. Вона махнула рукою

до виходу:

– Пішли, Боря, бо мій там уже заки-

пів, мабуть.

А таки частенько неголений і патла-

тий Льоня бігав із сокирою подвір’ям за

Нінкою. Навряд чи він би й справді за-

рубав її, та це в них уже був як ритуал

подружніх стосунків. Дільничний захо-

див, усе крізь пальці дивився на диво-

сімейку, бо ханиги перед опалювальним

сезоном носили йому вугілля в мішках

(сам-бо жив у приватному секторі непо-

далік) із залізничної станції й встигали

наносити втрьох-вп’ятьох стільки, що

вистачало на всю зиму. Льоня, батько

Вовчика, окрім того що розвантажував

вагони та безпросвітно пив, іноді сто-

рожував у яблуневому садку за містом,

щоправда, сторожував не за себе, а за

якогось чоловіка, який давав самогон.

Ну а там Льоня калимив також і за ін-

дивідуальною програмою.

Малий ходив у сад, наїдався яблук і

приносив мамці. Сусідка ж підгодову-

вала Вову й давала якусь одежину, що

залишалася від її сина, старшого на два

роки.