ДНІПРО 4’2018
ни, як у Юльки з 3 курсу. А ті штани на
Юльці, як на корові сідло… От мені бу-
ло б чудово в таких. Ще б, правда, трохи
схуднути… Оп! Уже друга година ночі.
Лягаю спати, бо завтра Надька на пари
знову мене за ноги стягуватиме.
01.03.1994 р.
Я вже на роботі. Моє робоче місце –
це невеликий лоток прямо посеред
вокзальної площі. На ньому ціла гора
різноманітних пляшок. Біля нього – купа
ящиків із пляшками. Сиджу на одному
з цих ящиків і торгую, аж виляски йдуть.
Правда, це я трохи й брешу… Холодно
ще надворі, щоб напоїв багато хлебта-
ти. Це так господар мені каже. Ось як
потеплішає, то люди плавом попливуть
напої купувати. Ну-ну… Отже, поки пла-
ву немає, то я записую свої враження.
Київський вокзал нагадує величезний
мурашник. Усе навколо кипить, рухаєть-
ся, гомонить, кричить, свариться, поспі-
шає… Вокзал – це ніби якась автономія,
яка живе своїм доволі-таки специфічним
життям. Дивно, що люди, які тут працю-
ють, знають кожну собаку в прямому й
переносному сенсі. Для мене поки що
всі таксисти – дяді Васі, прибиральни-
ці – тьоті Маші, постові – дяді Стьопи,
усі на одне обличчя. Купа бомжів, бося-
ків і ще хтозна-кого. Господар мене по-
передив, що обов’язково хтось щось на-
магатиметься вкрасти. Хай спробують!
Прийшла Надька, скептично огля-
нула мою «точку», допомогла красиво
розставити ящики з напоями і подалася
в гуртожиток готувати «робочому клас-
су» вечерю та вчити уроки. Надька на
червоний диплом тягне. Молодець! Це
я ледащо, а Надька як бджола трудить-
ся. Вона – мій порятунок з математики.
Усе за мене робить. А я все гуманітар-
не – за неї. Мені що балакати, що писа-
ти – як дурному з гори бігти (так моя ба-
буся каже). А от математика – зась. Але
Бог із нею, з тою математикою. Гроші
рахувати вмію – і то добре…
А це що, в біса, таке? Ах ти ж…
Мене пограбували серед білого дня!
Якийсь малий босяцюра підбіг до мого
лотка, ухопив пляшку з пивом і тільки
п’ятами накивав! Але Бог «шельму мі-
тить»: на ходу влетів в обійми постового
міліціонера. Постовий ухопив за комір
малого злодюжку, прослідкував погля-
дом звідки він прибіг і потягнув пара-
зита до моєї «точки». А я стою і тільки
беньками кліпаю. Притягнув та й питає:
– Новенька?
– Угу.
– У тебе пиво поцупив?
І тут на мене напала дурість. У мене
частенько так буває: нема-нема та й є.
Поглянула я на босяка, і наче мене чорт
за язика потяг:
– Не поцупив. Це я його сама попро-
сила догнати покупця й товар йому від-
дати. Дядько на електричку поспішав,
от і забув пиво. Я ж лоток не покину й не
побіжу за ним…Ну, я хлопчика й попро-
сила наздогнати…
– У тебе в голові олія?! Ти якщо будеш
цю шантрапу про щось таке просити, то
невдовзі без штанів залишишся! Це пер-
ший босяцюра вокзальної площі. Семен
Кривий – прошу любити й поважати.
Я поглянула на малолітнього банди-
та: хлопець років 10, худий, обшарпа-
ний… Ну, можливо, дещо нахабний. Але
печать про те, що він карний злочинець,
на лобі явно не стоїть. Теж мені, бандю-
га! Хм…
– Я перший день торгую. Він мені
здався хорошим хлопчиком, – я кину-
ла спопеляючий погляд на «хорошого
хлопчика». Чекай-но, паразите, я з то-
бою по-своєму побалакаю. – А вам усе
одно я щиро вдячна. Мене господар
попереджав, що тут шантрапи повно…
Мене звати Настя Оніщенко. А вас?
– Сержант Піднебесний. Можна прос-
то – дядько Петро. А Насті Оніщенко є
18 років?
– Авжеж, – я збрехала й оком не
зморгнула. Господар у мене те саме пи-
тав, а мені ще й 17 немає… Але то таке,
яке кому діло… – Приємно було з вами
познайомитися.
– Ну-ну… Добре. Вигідної тобі торгів-
лі, Насте Оніщенко, – постовий підозрі-
ло на мене глипнув, жартівливо козир-
нув і пішов у своїх справах.
Випущений на волю Семен Кривий