Проза
(чому, цікаво, кривий?) скоса спостері-
гав за мною. Я робила вигляд, що не
звертаю на нього уваги, уся поринула
в бізнесові справи: саме під’їхала елект-
ричка і цілий табунець пасажирів напав-
ся на мій лоток, чомусь їм усім захотілося
пити. Відпустивши покупців, я знайшла
поглядом Семена: він привалився до
колони й балакав із якимось типом, схо-
жим на нього самого. Я, не випускаючи
з поля зору свій лоток (хто знає, чи ба-
гато тут чигає таких Семенів?), почала
підкрадатися до малих паразитів. Цап!
Обох зловила за комір і потягла до своєї
«точки».
– Ну?
– Гну!
– Я тебе зараз як зігну, то й назад не
розігнешся! Ти чому в мене пиво поцу-
пив?
– А ти чому мене не здала?
– У сопливих не питала, що мені ро-
бити. Відповідай на запитання!
– Я не собі. Я дядьку Василю.
– Хай дядько Василь прийде та й сам
собі купить!
– У нього немає за що.
– Тебе точно Семен Кривий звуть?
Може, таки Робін Гуд? У багатих відби-
раєш, а бідним роздаєш?!
– Не знаю я ніякого Робіна Гуда, я Се-
мен Кривий. А дядько Вася померти
може, якщо пива не вип’є!
– Ти дурнішого нічого не міг приду-
мати? Не вип’є пива – помре?!
У розмову втрутився другий хлоп-
чина – білявий, синьоокий і з такими
довгими віями, що мене аж зло взяло:
ну чому такі вії тільки у хлопців зустрі-
чаються?!
– Може померти. Дядя Вася – ал-
коголік. Йому зараз дуже погано. По­
трібно похмелитися. На горілку грошей
немає… Семен і поцупив пиво в тебе
через це. У нього напади починаються,
якщо не похмелиться…
Я майже із жахом слухала розповідь
десятирічних хлопчаків про дядю Васю-
алкоголіка й синдром похмілля. І тут
на мене знов напала дурість. Я дістала
з ящика пляшку пива й віддала хлоп-
цям.
– Ще мені тільки бракувало, щоб по-
мер дядя Вася. Беріть пиво, і щоб я вас зі
свічкою шукала й знайти не могла. Киш!
Обоє витріщилися на мене, як на
примару. Першим оговтався Семен Кри-
вий. Ухопив пляшку в одну руку, іншою
схопив синьоокого – і тільки смуга за
ними лягла. Розчинилися у вокзальному
мурашнику безслідно. Я сіла перепочи-
ти, записати свої враження в щоденник
і себе насварити. От дуринда! Я так собі
до третього пришестя омріяних штанів
не куплю. Сильно мені зіпсувала настрій
тьотя Люба, моя сусідка, яка поряд тор-
гувала фруктами. Вона всю цю мороку
спостерігала мовчки, але багатозначно
покрутила пальцем біля скроні. Я геть
розкисла й засумувала. Не хочу нічого
писати. Досить на сьогодні.
2.03.1994 р.
Аби не Надька, ухопила б я таки
сьогодні на парах кілька хвостатень-
ких двійочок. Завдяки подрузі все обій­
шлося. Через малих босяків і алкоголіка
дядю Васю я не вивчила вчора уроків.
Не йдуть вони мені з голови. (Босяки
і дядя Вася, маю на увазі, про уроки
я забула геть-прегеть). Не витримала
й пішла вчора на консультацію. Час
я вибрала просто чудовий: о пів на два-
надцяту ночі попхалася в ліве крило
гуртожитку, там у нас проживає різний
сімейний люд, у тому числі кілька меди-
ків-інтернів з родинами. От до одного
з цих інтернів я й прийшла на консуль-
тацію. Його дружина була просто в за-
хваті. Але я їй популярно пояснила, що
клятва Гіппократа – то не пустий звук.
Запропонувала їй не перешкоджати
її ж чоловіку притримуватися цїєї-таки
клятви. Інтерн Вася виповз із ліжка теп-
лий і злий. Я напряму заявила, що його
тезці загрожує смерть. Коли пояснила
чому, він спитав чи, бува, я не випила
чого зайвого. Але потім, урешті-решт
прокинувшись, пояснив мені, що це
все дуже серйозно: алкоголізм – це
захворювання, і зі стану запою виво-
дять людей медикаментозно, а саме
за допомогою крапельниць. Я йому
подякувала й пішла із чистою совістю